Вхід на сайт
Логін:
Пароль:
[Забули пароль?]
 
закрити
 
 
 
 
 
Головна  
 
 

Номінація: Краще журналістське розслідування

Критерії:

- значущість піднятого питання/проблеми;
- зміна відношення людей до теми/результативність;
- глибина доказової бази/аргументованість;
- виявлення нових фактів;
- виявлення причин, мотивів, зацікавленості.

Усі роботи, подані в цю номінацію, можуть бути також номіновані на присудження спеціальних призів та інших нагород, оголошених Організаторами конкурсу "Честь Професії"

  • оцінка від 1 до 10 за десятибальною шкалою (1- мінімальна оцінка, 10 - максимальна; ви можете використовувати тільки цілі бали);
  • ви можете висловити особливу думку стосовно кожної з робіт у спеціальній формі. розташованій під роботою
  •  
 

«Кіно по-львівськи, або Куди зникли кінотеатри міста»

Юрій Грицик  | Друкована робота

 

Один із найпопулярніших у радянські часи видів відпочинку – похід у кіно – сьогодні для львів’ян перетворився на розкіш. Основна аудиторія кінотеатрів, молодь, колись відвідувала сеанси по кілька разів на тиждень. Нині ж, мабуть, і раз у місяць переглянути фільм на великому екрані може далеко не кожен. Вартість квитків просто захмарна: найдешевші коштують 20-30 гривень, найдорожчі – 70-80 грн.

 

Утримувати таку ціну дозволяє брак конкуренції. У майже мільйонному місті працює всього шість кінотеатрів. А ще якихось 10-20 років тому у Львові їх налічувалося аж 27. Були окремі спеціалізовані дитячі кінотеатри, кінозали, де демонстрували тільки короткометражні фільми і, врешті, величезні кінопалаци, де обов’язково з’являлися всі кіноновинки. У що перетворилися колишні кінозали міста, взялися розслідувати агенти «Інформатора».

Майже одинадцять тисяч глядачів за однин сеанс – саме стільки могли вмістити водночас кінотеатри Львова ще в 1990-х. Нині ж одночасно сходити в кіно може менше трьох тисяч львів’ян. Воно й не дивно, адже за минулі 10-20 років Львів позбувся 23 кінотеатрів.

Історія львівського кіно, без перебільшення, трагічна. У багатьох приміщеннях, де колись з аншлагами відбувалися сеанси, сьогодні про кіно вже ніщо не нагадує. Споруди переобладнали під офіси, дискотеки та банки, а техніку, яка навіть не встигла застаріти, здали на металобрухт... Якби все це сталося на початку 1990-х, злочинну безгосподарність можна було б списати на хаос та кризу, які лютували в державі. Втім, львівським кінотеатрам, на відміну від заводів і фабрик, вдалося пережити страшні роки. Раптово і масово вони почали зникати вже на початку ХХІ століття, коли українська економіка пішла на підйом.

 

«Вася підписав усе!»

 

Розпродаж – інакше ситуацію й не назвеш – почали із найкращого. Кінотеатр «Клекіт», більш відомий як «Мир», сучасна адреса – проспект Чорновола, 2. Це був найбільший кінотеатр Львівщини за часів Радянського Союзу. Величезний зал вміщав 1200 глядачів. Його будували як кіноконцертний комплекс, і хто міг подумати в радянські часи, що майбутнє цього культурного центру – дискотека. Нині там розташований один із нічних клубів Львова – «Міленіум». Історія ліквідації «Миру» типова – приблизно за такою ж схемою знищували й інші кінотеатри міста. Передусім знаходився покупець. І байдуже, що приміщення на той момент не збиралися продавати, головне – знайти підтримку серед межновладців. Далі, щоби знищити установу, розганяли колектив. Так сталося й із «Миром» – там змінили трьох директорів, поки знайшли того, хто погодився підписати все, що вимагали.

«У кінотеатрі був бар маленький у фойє. А в ньому працював бармен Вася. Вони того бармена Васю поставили директором. Мовляв, він підпише, що дають, щоби тільки колектив не рипався”, – розповідає Анатолій Лізашвілі, працівник Кінотеатру імені Миколайчука. – При цьому всі клялися, що тут буде кіно! Але яке кіно вже там могло бути, коли апаратуру вивезли на металобрухт, а апаратну зруйнували! Знищили геть усе!»

Найбільший кінотеатр області продали за 600 тисяч гривень. Сьогодні це взагалі не гроші. І є великі сумніви, що й на той час це була достатня компенсація. Приватизацію «Миру» добре пам’ятає голова громадської організації «Солідарність» Анатолій Семенюк, який у той час працював в управлінні комунального майна міста. «Продаж кінотеатру, – пригадує екс-чиновник, – лобіювали дуже впливові люди, серед яких тодішній губернатор Львівщини, нині покійний Степан Сенчук, а разом із ним одна з найуспішніших нотаріусів міста, почесний консул Німеччини у Львові Мирослава Дякович». Зрозуміло, що домовитися з обласною радою, якій належав цей кінотеатр, їм було нескладно.

«Вони самі безпосередньо не світилися. Але було таке ТзОВ Зіронька з боку Сенчука і ТзОВ Європартнер з боку Дякович. Вона на зятя підвісила це все. На жаль, я мушу львів’янам чесно сказати, що під договором купівлі-продажу цього кінотеатру стоїть мій підпис. Але, щиро кажучи, мені нічого соромитися, бо в договорі були чітко прописані умови приватизації, й заклад повинен був функціонувати як кінотеатр із демонстрацією фільмів, а не як нічний клуб», – розповів «Інформаторові» А. Семенюк.

 

«Україну» приватизували по-українськи

 

Після приватизації кінотеатр «Мир» жодного дня не працював за своєю спеціалізацією. Так само, як і кінотеатр «Україна», що на площі Галицькій (як його називали пізніше, «Галицький центр кіномистецтва»). Цей заклад був спільною власністю міської та обласної рад. Його знищення розпочали із того, що в установи забрали фойє, яке згодом перетворилося на стоянку авто. Продали ж кінотеатр 2005 року за 4 млн 224 тис. гривень. Виправдовуючи таке своє рішення, чиновники запевняли: після реконструкції новий власник відновить там показ фільмів. Агентам «Інформатора» вдалося роздобути договір купівлі-продажу цього кінотеатру. Один із пунктів угоди – збереження профілю діяльності об’єкта. А кількома пунктами перед цим прописано, що сторони несуть матеріальну відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору.

«Там навіть повісили табличку, де було вказано, що у 2008 році кінотеатр буде відкритий повністю і зроблений сучасно. Тепер ні таблички, ні кінотеатру. Там, де був кінозал, – автостоянка. Кінотеатру немає – щез», – каже заступник директора кінотеатру «Сокіл» Михайло Луць.

Єдине, що залишилося від кінотеатру – вивіска з назвою. Чи її нікому зняти, чи залишене нагадування – прояв цинізму. В самому ж приміщенні сьогодні розташовані магазини, повертати його у комунальну власність ніхто й не намагається. Хоча, за логікою, невиконання договору купівлі-продажу – достатня підстава для його розірвання.

 

Злет і занепад «Галичини»

 

Не поспішає влада розбиратися й з горе-власником кінотеатру «Галичина», відомим також як «Жовтень», який розташовано на вулиці Любінській. Цей кінотеатр – найновіший у Львові. Його збудували незадовго до розпаду Союзу згідно з усіма тогочасними канонами. Утім, побути кінотеатром цьому приміщенню судилося недовго.

Свого часу цей кінотеатр належав Львівській обласній раді. Ситуація із його приватизацією дуже цікава. Якщо продаючи «Мир» та «Галицький центр кіномистецтва», в угодах принаймні передбачили пункти про збереження спеціалізації споруд, то в договорі про купівлю-продаж кінотеатру «Галичина» про цей пункт чомусь забули…

«Він був приватизований 20 травня 2005 року. От відтоді до 2010-го минуло п’ять років. І жодної діяльності як кінотеатр він не провадив. Там було все, що завгодно, тільки не кінотеатр, – розповів нам Анатолій Семенюк. – Збитки завдано колосальні. Понад те, наскільки мені відомо, у договорі купівлі-продажу взагалі зазначено дивні речі. Наприклад, однією з умов купівлі-продажу була сплата заборгованості орендарем. Це взагалі в голові не вкладається! Адже право на оренду має орендар, який належним чином виконує умови договору, передусім сплачує орендну плату. А якщо він не платить за оренду, то як йому можна було давати дозвіл на приватизацію?»

 

Замість кінотеатрів – банки, склади і… згарища

 

Окрім великих і потужних кінотеатрів, працювали у Львові й значно менші. Окремо – дитячі, окремо – для показу короткометражних фільмів. Згадати всі сьогодні зможе далеко не кожен львів’янин. Втім, люди, які ще залишилися працювати у сфері кінопрокату, ситуацією володіють.

«Одні з найбільш відвідуваних кінотеатрів – “Дніпро” і “Спартак”. Всі, мабуть, знають їхню долю – там тепер торговий центр, – констатує директор кінотеатру Львів Михайло Вовчко. – Кінотеатр Дружба був у Парку культури. Його спалили. Не знаю, кому віддали в оренду те, що залишилося… Що з ним тепер – невідомо».

Перелік продовжує Михайло Луць: «Були дитячі кінотеатри Левеня та Піонер. Левеня стало банком, а вПіонері тепер – театр Воскресіння. Кінотеатр імені Короленка віддали російському товариству. Кінотеатр Парку парку Костюшка згорів за дивних обставин – немає його взагалі. Доля Кінотеатру імені Котляревського на вулиці Варшавській така ж – він “випарувався”. У кінотеатрах Супутник та Стрілець на Левандівці тепер складські приміщення. Чиї – невідомо. Тобто насправді кінотеатри навмисно доводяться до такого стану, щоб їх було легко приватизувати. Думаю, що у Львові цим займається певна група людей, які на тому «роблять гроші».

Незрозумілою досі залишається доля Еінотеатру імені Богдана Хмельницького, що на однойменній вулиці. Установа закрилася кілька років тому і наразі стоїть порожня. «Цей кінотеатр я особисто як інспектор управління комунальної власності звільняв від боржника. Після цього його виставили на комерційний конкурс і якийсь приватний підприємець, запропонувавши ледь не 170 тисяч гривень оренди на місяць, переміг. Місяць чи два він сплачував ці гроші, а далі все зависло. Очевидно, були якісь тіньові домовленості. Тобто це була одна зі схем: виставляють об’єкт на конкурс, його там беруть за завищеною ціною, щоби реальних претендентів відігнати, а потім за місяць-два заклад швиденько пуляють на приватизацію», – стверджує Анатолій Семенюк.

Уже кілька років Львівська міська рада судиться із горе-орендарем. За цей час він заборгував місту майже мільйон гривень орендної плати. Втім, повернути ці гроші й забрати будівлю виявилося нелегко, скаржаться у міській раді. «Це приміщення – в жахливому стані. Орендар не виконав жодних умов, тож управління ініціювало справу в суді щодо виселення та розірвання договору оренди і стягнення заборгованості за орендну плату. На сьогодні є зустрічні позови, багато справ в суді, тому ми не маємо права вчиняти жодних дій», – нарікає заступник начальника управління комунального майна Львівської міської ради Олеся Любченко.

 

У черзі на «заклання»

 

І врешті, останнім закрився для відвідувачів Кінотеатр імені Миколайчука. От уже три роки величезна будівля з просторою територією на вулиці Личаківській порожня. Директора, яка працювала там багато років, звільнили. Тепер Еліна Лізашвілі судиться з Львівською міською радою. Жінка заявляє: «Місто не виділяє кінотеатру жодної копійки, однак при цьому не дає колективу можливості урядувати самому. Є інвестор (і не один), всі хотіли нам допомогти. Але кінотеатр наш є державним комунальним підприємством. Щоби вкладати кошти, потрібно змінювати форму власності – треба створити ТзОВ, що ми і зробили. Створили статутний фонд і подали документи, щоби нам віддали кінотеатр в оренду. Фонд майна не заперечує. Сесія міської ради, виконком мав дати згоду на те, що вони підтримують Фонд майна і дають згоду. Однак це триває вже три роки!» – бідкається пані Еліна.

А поки директор з’ясовує стосунки з містом у залі суду, чиновники давно будують свої плани на майбутнє кінотеатру. Причому, переконана Еліна Лізашвілі, відновлення показів кіно в цьому приміщенні владу цікавить найменше: «На якийсь конкурс хочуть виставляти. Вже і співачка Руслана тут засвітилася, і модельєр Караванська… Вже всім дають здати приміщення в оренду, а про наш колектив забули! Отже, для нас закону не існує?»

Долю Кінотеатру імені Миколайчука вирішуватимуть депутати Львівської міської ради – повідомили агентів «Інформатора» в управлінні комунального майна міста. Вже незабаром споруду планують виставити на конкурс і віддати в довгострокову оренду на 25 років. Але не колективу (той, мовляв, взагалі не звертався), а тому, хто запропонує найкращі умови експлуатації будівлі. Причому збереження спеціалізації споруди як кінотеатру для посадовців – питання не принципове.

 

Обламані крила «Сокола»

 

Комунальних кінотеатрів, які ще працюють, у Львові залишилося всього три. Причому опинилися вони на межі виживання – давно потребують капітального ремонту та оновлення кінообладнання. Водночас ні держава, ні місто не поспішають допомагати таким установам. Як скаржаться в один голос колективи, влада робить усе можливе, щоби довести кінотеатри до знищення.

Яскравий приклад – кінотеатр «Сокіл» (перша назва – «Орлятко»). Збудували його 1978 року як дитячий спеціалізований кінотеатр. У середині 1990-х установа закрилася, однак на початку 2000-х стараннями колективу тут знову почали показувати фільми. Серед ініціаторів відновлення кінотеатру була й місцева влада. Втім, як зрозуміли згодом працівники установи, кіно чиновників не цікавить.

«В 2003 році голова тодішній Франківської райадміністрації Дзера Василь Михайлович прийшов до нас і запевнив, що вони збираються відновлювати кінотеатр. Для того треба зробити штатний розпис, набрати штат. Але коли вони нам давали вказівки щодо штату, там навіть не було кіномеханіка! Що ж це за кінотеатр без кіномеханіка? Насправді вони лише хотіли ліквідувати державне комунальне підприємство і перевести його в ЛКП. Адже при переводі в ЛКП звільняють усіх працівників. Ми, звісно, відмовилися, подали в суд», – згадує заступник директора кінотеатру «Сокіл» Михайло Луць.

Колектив «Сокола» судиться з міською радою впродовж от уже чотирьох років. Феміда стала на бік працівників. «Суд зобов’язав місто виконати вимоги колективу і передати йому кінотеатр у довгострокову оренду», – запевняє Михайло Луць. Втім, у Ратуші вперто роблять вигляд, що нічого про це не знають. «Ми до них зверталися, подавали заяви не один раз. Постійні відмови. У нас було десь біля чотирьох судів, які ми виграли, – і господарський суд, і апеляційний. Однак жодної реакції немає. Я в кіно працюю тут із самого початку з 1979-го, коли тільки відкрився кінотеатр. Ми хочемо зробити сучасний ремонт, повістю модифікувати, запровадити формат 3Д. Але для цього потрібна гарантія, що нас не виженуть, щоби не було такої ситуації, як з іншими кінотеатрами», – переконує пан Луць.

Між тим в управлінні комунального майна Львівської міськради запевняють, що не мають жодних звернень від колективу «Сокола» щодо оренди...

 

Продати кінотеатр, щоби добудувати пам’ятник

 

Тим часом побоюється, що незабаром опиниться на вулиці, колектив ще одного кінотеатру – «Львів». В 1960-х роках минулого століття це був перший широкоформатний кінозал України зі стереозвуком. Та й сьогодні він залишається один із найкращих у Львові – не за умовами чи новим обкладанням, а завдяки найбільшому в місті екрану.

«Львів» – єдиний із кінотеатрів міста, який не закривався від часу свого утворення. Фільми тут транслювали і в найважчі часи, коли на покази приходило по двоє-троє відвідувачів. «Тепер же, – розповідає касир, – люди знову потрохи повертаються у кінозал. Й на вихідних у кінотеатрі нерідко бувають аншлаги».

Цьогоріч кінотеатру «Львів» виповнюється півстоліття. Втім, обласна влада, якій належить ця установа, до ювілею підготувала колективу неприємний сюрприз.

«Місяць тому нас внесли в список об’єктів, які підлягають приватизації. Мовляв, не вистачає коштів на закінчення пам’ятника Степанові Бандері, Музею визвольних змагань, тому й хочуть продати кінотеатр Львів.Ми хотіли взяти його в оренду. Два роки тому створили ТзОВ, написали заяву, подали її в управління майном спільної власності обласної ради, бо ми обласного підпорядкування. Нам відмовили, а комісія щодо майну ухвалила рішення – кінотеатр Львів ліквідувати, а приміщення виставити на аукціон. Щоправда, тоді комісія з культурі його відстояла. А тепер не знаю, чи вдасться нас захистити», – повідомив нас директор кінотеатру «Львів» Михайло Вовчко.

Над приватизацією кінотеатру «Львів» обласна рада справді задумується, причому вже не вперше. Втім, як пояснив голова депутатської комісії комунального майна Віктор Доскіч, це питання спірне і поки що не вирішене: «Перелік об’єктів не проголосували депутати, та й кінотеатр “Львів” не підпадає під процес приватизації ким-небудь. Ми ці питання розглядатимемо на наступних сесіях – і взагалі переглядатимемо перелік об’єктів, які підпадають під приватизацію. Однак треба щось робити з цим кінотеатром. Напевно, необхідно його облаштовувати, щоби громада могла користуватися. На сьогоднішній день, думаю, той же колектив не зовсім коректо зробив ремонтні роботи…»

Кінотеатр справді потребує капітального ремонту. Втім, зробити його за власні кошти установа не може. А обласна рада хоч ставить претензії, та грошей не виділяє.

 

Львівські чиновники: кіно та дискотека – це одне й те ж…

 

Тим часом є у Львові, окрім діючих комунальних кінотеатрів, які хоч зрідка на виду, й інші непродані кінозали, про які ніхто й не згадує. Їхні приміщення здали в оренду, тож використовують їх під зовсім інші цілі.

«Тут, я думаю, питання повинні ставити вже правоохоронні органи і КРУ. Йде нецільове використання об’єктів оренди. Скажімо, той самий Кінотеатр імені Лесі Українки орендує ТзОВ Касандра. Але вони, згідно з договором, повинні використовувати його як кінотеатр – а використовують як ресторан чи там кафе-бар із реалізації горілчаних виробів. Так само і нічний клуб Пікассо – колишній кінотеатр Зірка. Відповідно до договору оренди, кінотеатр використовують не за призначенням», – констатує Анатолій Семенюк.

У Ратуші ж ситуацію пояснюють дещо по-іншому. Нічний клуб «Пікассо» умов договору не порушував, кажуть там. За документами, приміщення кінотеатру йому дозволили використовувати для концертно-видовищної діяльності. Облаштування дискотеки, мовляв, під це визначення підпадає. Щоправда, за десять років, відколи цей кінотеатр перебуває в оренді, суми орендної плати місто йому не збільшувало. За приміщення майже у півтисячі квадратних метрів, за інформацію управління комунального майна, орендар сплачує в казну всього 4 тисячі гривень. Однак із колишнім Кінотеатром імені Лесі України ситуація ще цікавіша: там розмір оренди сягає… 400 гривень в місяць.

Львівські кінотеатри – теперішні й колишні – погрузли у судах. Десь колективи судяться з містом, десь влада з’ясовує стосунки з несумлінними орендарями та власниками. Втім, відбувається все ніби підпільно – і на диво тихо. А тим часом кінотеатри занепадають і один за одним продовжують зникати. Вочевидь, комусь вигідно, щоби відбувалося саме так. Логіку власників сучасних кінопалаців, які хочуть позбутися непотрібних конкурентів, зрозуміти можна. Але чому ж мовчить влада?

Можливо, тому, що чиновники, як і деякі депутати міської та обласної рад, мають власні інтереси у цьому бізнесі. І хоча у документах відомих прізвищ фігурує мало, ходять чутки, що й сам міський голова Львова Андрій Садовий свого часу був дотичний до кінобізнесу. За такої ситуації нескладно здогадатися, чому міська й обласна ради так легко погоджуються на приватизацію комунальних кінотеатрів. А потім роблять вигляд, що не помічають, що кінозал став магазином, баром чи банком…

 

Інформація про конкурсанта:

Грицик Юрій Сергійович, Відповідальний редактор, ТзОВ «Агенція журналістських розслідувань», «Інформатор».

 

Думка журі

 
 
[повернутися до переліку робіт]
[повернутися до переліку номінацій]

   
 
4627
 
Наші партнери

Організатори
 
Генеральний телевізійний партнер
 
Інформаційні партнери
Медіабізнес ГУРТ Незалежна медіа-профспілка України Громадське радіо Детектор Медіа СУД НА ДОЛОНІ HelpSMI
 
Партнери конкурсу
USAID Internews SIDA
 
Спонсори конкурсу